Життєпис

Дитинство та юність

В АВТОБІОГРАФІЇ командир авіаційної ескадрильї військової частини А4465 підполковник О. О. Жибров 1 жовтня 2021 р. написав: «Я, Жибров Олександр Олександрович, народився 9 липня 1979 року в м. Балхаш, Джезказганської області, Казахстан в сім'ї військовослужбовця. З 1981 по 1986 рік проживав в Угорщині, в зв'язку з переводом батька до нового місця служби. В 1986 році вступив до першого класу середньої школи с. Бобровичи, Гомельської області, Білорусь. Середню освіту здобув в СШ № 8 м. Кіровоград у 1996 році. В цьому ж році вступив до Харківського інституту ВПС, який закінчив у 2000 році за спеціальністю "Льотна експлуатація та бойове застосування літаків". В 2003-2008 роках навчався в Київському національному університеті внутрішніх справ за спеціальністю "Правознавство".
Проходження служби:
26.07.96 – 11.11.00 – Курсант Харківського інституту ВПС. м. Харків;
11.11.00 – 10.08.03 – Старший льотчик авіаційної ланки авіаційної ескадрильї в/ч А4562 м. Кіровоград;
10.08.03 – 28.07.04 – Льотчик авіаційної ланки авіаційної ескадрильї в/ч А4465 смт. Новофедорівка;
28.07.04 – 02.08.07 – Старший льотчик-інструктор авіаційної ланки в/ч А0699 м. Миколаїв;
02.08.07 – 27.04.11 – Старший льотчик авіаційної ланки авіаційної ескадрильї в/ч А4465 м. Миколаїв;
27.04.11 – 04.12.13 – Заступник командира авіаційної ескадрильї з виховної роботи в/ч А4465 м. Миколаїв;
04.12.13 – 28.04.17 – Заступник командира авіаційної ескадрильї по роботі з особовим складом в/ч пп В2137 м. Миколаїв;
28.04.17 – 18.10.19 – Заступник командира авіаційної ескадрильї в/ч А4465 м. Миколаїв;
18.10.19 – по т.ч. – Командир авіаційної ескадрильї в/ч А4465 м. Миколаїв».

Родина Жибрових безпосередньо пов’язана з військовою авіацією.

Батько Олександра – Жибров Олександр Володимирович – військовий льотчик, полковник у відставці. Закінчив Барнаульське вище військове авіаційне училище льотчиків. З 1977 року, після закінчення училища, проходив військову службу в Казахстані, Угорщині та Білорусії. Має класну кваліфікацію «Льотчик 1-го класу», освоїв типи літаків Л-29, Iл-28, Як-28, Су-24 и Су-24М. Загальний наліт на всіх типах літаків – 2000 годин (на Су-24М – 1200 годин). За період служби пройшов усі посади від старшого льотчика до командира авіаційного полку.

Брав участь у бойових діях в Афганістані в 1980 році у складі 39-го Окремого розвідувального авіаційного полку на літаку Як-28Р. З 1990 року проходив службу у 44-му бомбардувальному авіаційному полку у м. Кіровоград на аеродромі Канатово. З 2001 до 2005 рр. – командир 44-го бомбардувального авіаційного полку. Після масштабного скорочення частин Військово-Повітряних Сил України (2002-2004 рр.) та розформування 44 БАП з серпня 2005 року по теперішній час працює в Льотній академії НАУ на кафедрі Льотної експлуатації та безпеки польотів на посаді старшого викладача.

Двоє дідів Олександра Олександровича (по лінії батька та матері), а також його дядько (рідний брат батька) теж віддали авіації багато десятків років.

Любов до неба, бажання літати і бути військовим льотчиком передалися Олександру у спадок. Хлопець зростав у військових гарнізонах, засинав і прокидався під шум реактивних двигунів, часто від будинку до злітної смуги було не більше кілометра.

Закінчивши дев’ятий клас, Олександр пройшов медичну комісію й записався в ДТСААФ – хотів літати. На літніх канікулах почав освоювати спортивний літак Як-52, сам відчув, що це таке – небо, складний пілотаж, навантаження, стрибки з парашутом. Йому все це подобалося, очі горіли, і розмовам про польоти не було кінця.

Навчався Олександр відмінно, був цілеспрямованим. Йому вдавалося все, за щоб не брався. До батьків зрідка звертався за допомогою. Яку б справу не розпочинав – завжди її завершував. Мав гарну пам’ять, багато читав і був чудовим оповідачем. Закінчив середню школу із золотою медаллю.

У 1996 році Олександр вступив до Харківського інституту Військово-Повітряних Сил (у теперішній час – Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба).

Почалося курсантське життя. Ніколи не скаржився на «суворі будні», на труднощі у навчанні. Усі проблеми вирішував сам. Вчитися подобалося, бо займався улюбленою справою. Складав плани на майбутнє. Горів одним бажанням – якомога більше літати.

Закінчивши 2000 року інститут, був розподілений у в/ч А4562 (аеродром Канатове), де служив заступником командира, а потім командиром полку його батько – О.В. Жибров. Початок 2000-х – це були важкі часи для військової авіації. Погане фінансування, відсутність житла, постійні затримки зарплати, а найгірше – відсутність гасу і неможливість літати.

Багато льотчиків звільнялося через відсутність перспектив, службового зростання, а головне – через неможливість літати. Олександр вступив на заочне відділення Київського національного університету внутрішніх справ, спеціальність «Правознавство». Успішно його закінчив.

2002 року 727-й бомбардувальний авіаційний полк, який дислокувався у Канатовому, розформували, як і десятки інших частин. Багато молодих льотчиків, які хотіли продовжувати службу у ЗСУ, були відряджені до інших частин. О.О. Жибров отримав призначення у гарнізон міста Саки (АР Крим). Польоти стали регулярними, однак на літаках Л-39 (навчально-тренувальний і навчально-бойовий літак), а не на Су-25, про який мріяв Олександр. Через два роки – знову реорганізація та нове місце служби – Миколаїв. А ще через рік – нова реорганізація, яка наблизила до улюбленого літака – Су-25 став основною бойовою машиною полку.

Участь у російсько-українській війні

Олександр Жибров набував професіоналізму у тяжкий для країни час.

З 2016 року виконував бойові завдання в зоні проведення Антитерористичної операції. Постійні ротації: місяць – на лінії зіткнення, місяць – вдома. Отримав статус «Учасник Бойових Дій». Проявляв героїчну відданість військовій справі, здійснив значний внесок у збереження територіальної цілісності України.

До бойових чергувань ставився надзвичайно відповідально, майстерно володів літаком у повітрі. Якісно навчав молодих льотчиків. Завжди приділяв увагу деталям під час відпрацювання імітації бойових вильотів з молодим льотним складом. Був уважним і прислуховувався до них, враховував індивідуальні особливості кожного підлеглого і завжди допомагав розвивати свою майстерність. Був яскравим прикладом для військовослужбовців підрозділу та частини щодо виконання службових обов'язків, проявів мужності та патріотизму.

Професійно виріс як льотчик і як офіцер. Здобув класну кваліфікацію «Військовий льотчик 1-го класу», пройшов усі посади від старшого льотчика до командира авіаційної ескадрильї на літаку Су-25. Командувати ескадрильєю – це велика відповідальність, значний обсяг роботи, а головне – підготовка льотчиків до бойових дій.

Ні родина, ні друзі жодного разу не чули від Олександра ніяких скарг на завантаженість, брак вільного часу, напружений графік польотів вдень та вночі. Йому подобалося літати на Су-25 на бойове застосування, освоювати нові види бомбометання, пуски ракет і особливо польоти на гранично малих висотах.

Коли зрідка приїздив до батьків, то з Олександром Володимировичем обговорювали, а часто і гаряче дискутували на авіаційну тематику. Син, усміхаючись, казав: «Тату, ви – бомбери, а ми – штурмовики! Нам інакше не можна!».

«Сан Санич», як його часто називали в бригаді, багато уваги приділяв підготовці молодих льотчиків. В Інтернеті можна побачити відео, як «працюють» Су-25 («грачі») по цілях на лінії фронту. Кров холоне в жилах від таких кадрів, і розумієш: життя пілота – безцінне, а кожен виліт – подвиг! Тільки не кожен знає, що опущений світлофільтр захисного шолома приховує обличчя льотчика, якому від 25 до 28 років. Зовсім молоді чоловіки стали справжніми бойовими льотчиками.

2021 року Олександр міг вийти на пенсію, але хотів літати, тому й продовжив контракт. Розмова на цю тему з батьком була короткою: «Продовжую служити», – сказав син.

З ЛЬОТНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ на командира авіаційної ескадрильї військової частини А4465 підполковника Жиброва О.О.: «Підполковник Жибров Олександр Олександрович – льотчик 1-го класу. Підготовлений до бойових дій вдень та вночі у складі пари, ланки в складних метеоумовах. Знаходиться на льотній роботі у військовій частині А4465 з 2007 року по теперішній час. За час проходження служби зарекомендував себе з позитивного боку, до льотної роботи відноситься сумлінно та старанно, проявляє ініціативу.
Виконує польоти на літаках Л-39 та Су-25. Загальний наліт – 536 годин. Наліт у 2020 році – 48 годин, у 2021 році – 27 годин. Інцидентів до авіаційних подій з особистої вини не має. Всі види польотів і пілотажних перевантажень переносить добре. Льотна діяльність негативно на стан здоров’я не впливає.
Вольові якості розвинені добре. Рішучий і цілеспрямований. Вміє спокійно, зосереджено і відповідально тримати себе в складній ситуації. Складних обставин не боїться, не зупиняється перед труднощами. Постійно працює над підвищенням своїх військових та професіональних знань. В роботі організований, вміє вибрати головний напрямок. Наполегливий при виконанні поставлених завдань. Серед особового складу користується повагою та діловим авторитетом.
За характером спокійний, врівноважений. Фізично розвинений добре.
ВИСНОВОК: доцільно використовувати на льотній роботі.
ТВО командира військової частини А4465 полковник __________. 2021р.»

У СЛУЖБОВІЙ ХАРАКТЕРИСТИЦІ на підполковника Жиброва О.О. командир військової частини А4465 полковник _________ того ж, 2021 року, зазначив: «За час проходження служби зарекомендував себе як дисциплінований, працездатний, грамотний, вимогливий офіцер. Цілеспрямовано працює над забезпеченням високої бойової готовності, здійснює дієвий контроль за виконанням наказів та розпоряджень, постійно працює над підвищенням професійної майстерності та особистих якостей.
Під час виконання посадових обов’язків проявляє активність і наполегливість, діє активно, впевнено, рішуче. Має класну кваліфікацію “Льотчик 1 класу”.
Військовослужбовець в короткий термін приймає вірні рішення, здатен виконати бойове завдання. Постійно підвищує особисті професійні знання. Виявляє спроможність до самостійних дій з достатньою надійністю. Військовослужбовець національно свідомий, ідейно та морально свідомий. Вміє спокійно, зосереджено та відповідально тримати себе у складних обставинах. Труднощі переносить стійко. Всі польотні завдання виконує з високою якістю. При виконанні поставлених завдань завжди вірно визначає головні аспекти, проявляє при цьому наполегливість та розумну ініціативу. Користується повагою у колективі.
Державну таємницю зберігати вміє. Вимоги наказів по режиму таємності знає і виконує. До відповідальності за корупційні правопорушення не притягувався.
Висновок: Займаній посаді відповідає».

Останній політ

Увечері 23 лютого 2022 року, вже перебуваючи на бойовому чергуванні, Олександр, як завжди, зателефонував батькові. Говорили про плани на весну. Син – про дачу, про те, що не встиг там зробити до зими, про ремонт квартири, про близьку відпустку.

Обставини останнього вильоту О.О. Жиброва описані в Електронній Петиції до Президента України щодо присвоєння звання Героя України (посмертно) військовому льотчику-штурмовику, командиру авіаційної ескадрильї 299-ої бригади тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова підполковнику Жиброву Олександру Олександровичу:

24 лютого, з перших хвилин повномасштабного вторгнення росії на територію України, Олександр займався організацією виводу техніки з під удару на визначені оперативні аеродроми. Завдяки підготовці і здобутим навичкам це вдалося зробити швидко та без втрат. Його підлеглий особовий склад, швидко перемістившись на оперативний аеродром у Канатове, одразу приступив до виконання поставлених бойових задач, аби своєчасно завдати удар по силам противника, які почали прориватися в глиб країни.

Отримавши бойове завдання по нанесенню удару по наступаючим з Криму колонам ворога, не вагаючись вирішив йти першим, оскільки на відміну від інших мав вагомий досвід і необхідні навички. Та більш того, аби вберегти життя менш досвідченим молодим пілотам і власним прикладом показати готовність йти в бій. Олександр Олександрович злетів о 12.10 з аеродрому Канатове, пішов ведучим у складі першої пари.

Виявивши колону противника на дозаправці, прийняв рішення на атаку з першого заходу, що дало змогу знищити значну частину техніки противника. На виході з атаки помітив велику кількість інженерної техніки для створення переправ та миттєво прийняв рішення на виконання другої атаки, оскільки розумів, що переправа забезпечить форсування противником Дніпра. Під час виконання другої атаки літак ведучого пари був підбитий ворожим ППО, але підполковник Олександр Жибров все ж виконав атаку і, зрозумівши, що літак практично некерований, направив його на залишок колони, після чого спробував катапультуватися. Але висоти було недостатньо для безпечного катапультування – підполковник Жибров Олександр Олександрович загинув смертю Героя.

В результаті умілих дій українського аса одну з механізованих колон окупантів було повністю знищено.

Родина

Склад сім'ї: дружина – Жиброва Оксана Павлівна, народилася в м. Нова Одеса, Миколаївської області, освіта – вища.; донька – Жиброва Марія-Вікторія Олександрівна, народилася в м. Миколаїв.

Близькі родичи: батько – Жибров Олександр Володимирович, народився в м. Мари, Туркменія; мати – Жиброва Тетяна Олександрівна, народилася в м. Чернівці.

Олександру подобалося приїжджати до батьків під час відпусток, там завжди чекали на свого єдиного найкращого у світі сина… Мама готувала його улюблені страви. У них була єдність душ, розуміли одне одного без слів. Ні дня без дзвінка матері. Її світлину зберігав у портмоне, завжди поруч…

Тато і син розмовляли допізна і не могли наговоритися, тема часто була одна – польоти. Це щастя, коли син – однодумець, продовжує справу, якій батько віддав 33 роки життя. «Я ділився своїм досвідом, іноді намагався застерегти від того, на чому сам часом “обпалювався”, і мимоволі пишався, що за ці роки він став грамотним командиром і справжнім військовим льотчиком», – пригадує Олександр Володимирович.

Олександр Олександрович Жибров власну сім’ю створив у 2008 році. У подружжя через рік народилася донька, Марія-Вікторія.

Для дружини Оксани Олександр був її надійним плечем, опорою, кам’яною стіною. Поряд з ним вони з донькою почували себе коханими, захищеними й упевненими. «Для мене мій Сашко був моїм особистим чарівником. На перший погляд, дуже серйозний та закритий, а насправді – теплий, ніжний, дуже чуттєвий. І чутливий. Це була людина, яка не просто слухала тебе, а чула. У Саші було неймовірне почуття гумору. Йому було все цікаво. Кожну вільну хвилину ми намагались провести разом. Найголовнішим для нього була сім'я: ми з донечкою і батьки. Не було жодного дня, щоб він не телефонував своїм батькам. Ми берегли своє маленьке щастя. Насолоджувалися тим, що мали: теплом і затишком вдома, вечірніми прогулянками. Прекрасним було після важкого робочого тижня виїхати за місто на дачу, побути разом, насолодитись тишею, пити каву під сюрчання цвіркунів. Особливою радістю були спільні відпустки. Після багатьох розлук – провести час утрьох, побувати в нових місцях, отримати нові враження, створити спільні спогади. У нас було “МИ” і це дорогого вартує. Мій чоловік завжди – мій герой, мій ангел-охоронець, він завжди охороняв мене по життю як від небезпек, так і від звичайних сімейних проблем. Будучи заміжня за ним, я почувалася такою дівчинкою-дівчинкою, коханою, яку берегли, пестили, плекали... У нас завжди був тандем, і ми розуміли один одного з напівпогляду, півслова. Це було як єднання душ», – згадує Оксана довоєнне життя з Олександром.

Вони будували плани на майбутнє. Мріяли про те, як повезуть доньку до Парижа, як через кілька років видадуть її заміж, як разом постаріють...

Часто подорожі Олександр влаштовував сюрпризом: «У мене в грудні був день народження, і я хотіла замість подарунку поїхати з сім'єю кудись. І ми поїхали до Києва – якраз перед Новим роком. Ще мріяла поїхати до Умані у Софіївський парк, але все ніяк не складалося. Сашко якось почув це, наступними вихідними дзвонить: “Ти нічого не плануй, ми з тобою їдемо в маленьку подорож”. І він мені дарує поїздку до Умані. Це була казкова подорож, і погода така гарна стояла».

Олександр присвячував дружині свої вірші. І по сьогодні мегабайти його романтичних рим зберігаються на домашньому комп'ютері. Іноді потай від доньки його дружина Оксана перечитує ніжні рядки, присвячені лише їй. І притискає до грудей м'яку іграшку – кошеня, яке Олександр колись подарував на їхню першу спільну дату – місяць стосунків.

Олександр Жибров любив життя, своє небо, щодня відкривати для себе нові обрії. Кращим відпочинком був туризм, особливо походи з наметом. Море, гори. Пішки, пішки, пішки...

Навіть службові тренування намагався поєднувати з активним відпочинком. До прикладу, у 2002-2003 роках проходив навчання в Центрі з підготовки льотного складу («центр виживання», м. Судак). Відпрацьовували ситуації на той випадок, якщо льотчик катапультувався в малонаселеній місцевості і треба просто вижити, поки не знайдуть. А у вільні від занять години він обійшов навкруги усю місцевість. Ось і «туризм».

Серед різних видів спорту перевагу надавав велосипедному. Був шанувальником риболовлі.

З дитинства навчився відповідально ставитись до домашніх тварин: з п’яти років у Олександра був собака (пудель малий), він прожив майже 19 років, «дочекався» випуску з Харківського УПС свого господаря.

Хоча домашніх тварин у родині в Миколаєві не було, та коли Олександр гостював у батьків, завжди гуляв із їхнім улюбленцем на прізвисько Микита, постійно балував. Довірливі відносини склалися відразу.

Олександр вдома не міг сидіти без діла, завжди був чимось зайнятий. Йому подобалось готувати різноманітні страви, майструвати, будувати, ремонтувати. На дачі він все робив своїми руками: саджав рослини, обрізав виноград. Це стало улюбленим заняттям у ті нечасті вихідні, які мають військові льотчики. Та й останні 8 років він удома був дуже мало. Постійна ротація на Сході України, зазвичай 1 місяць вдома / 1 місяць в АТО.

А ще Олександр багато читав, захоплення літературою проніс через усе життя, був майстерним оповідачем, мріяв написати книжку.

Та справжньою пристрастю були польоти. Крім Су-25 пробував літати на всьому, що літало (спортивні літаки, гелікоптери, планери). Сідав у кабіну за першої нагоди.

У м. Дніпро Олександр часто був на ротації, військовий аеродром та аеродром аероклубу були поруч, от і познайомився з пілотами аероклубу та освоїв їхню льотну техніку.

Навіть «умовляння» батька не допомагали. Літав...

Незважаючи на небезпечну професію, тим більше під час війни, Олександр ніколи не обговорював із дружиною «а що коли»? Ніколи не готував її до такої ситуації.

«Пов'язуючи своє життя з військовим, я розуміла, що все може бути, особливо після 2014 року, – зазначає Оксана. – Літаки падають навіть за звичайних польотів, під час зльотів, не кажучи про війну. Це буває, з цим нічого не вдієш. Але все одно ти завжди плекаєш надію, що це буде не з тобою. Сказати, що я була готова прийняти це... Ні, як кожна людина, як кожна жінка, я сподівалася, що зі мною цього не станеться».

Оксана Жіброва востаннє бачила свого коханого 23 лютого: «Ми з ним попрощалися, як завжди. У них були нічні польоти й він залишався на чергування. Ми поспілкувалися ввечері телефоном, звичайні такі домашні розмови, родинні. Попрощалися – “на добраніч, люблю”. А потім 24-го вранці прокинулася від вибухів: обстріляли наш, Кульбаковський, аеродром. Я телефонувала чоловіку, але він не брав слухавку. Через деякий час перетелефонував сам, сказав, щоб нічого не боялася, що все буде добре. Ще один дзвінок був у обід. Олександр поцікавився, як справи у нас з дочкою, сказав, що передзвонить ще пізніше. Але його телефон більше не відповідав».

Ні ввечері, ні наступного дня зв'язок із чоловіком так і не з'явився. Оксана почала обережно питати у спільних знайомих. Усі відмовчувалися, відводячи очі… Або не знали, або – не могли взяти на себе сміливість повідомити трагічну звістку.

Того ранку Олександр зателефонував батькам і сказав: «У мене все нормально, але мені дзвонити не треба, сам подзвоню». Тому, коли 25 лютого над будинком батьків дуже низько (прямо перед балконом) пролетів Су-25 – у них не було сумнівів, що це син дає знати: він поряд. Однак тривога не відпускала ні на мить і батько поїхав на місце колишньої своєї служби – на аеродром Канатове.

Олександр Володимирович Жибров згадує, як отримав трагічну звістку про сина: «Приїхав на аеродром, там повна темрява, оголошено повітряну тривогу через можливий ракетний обстріл. Льотчики – у бомбосховищі, у світлі ліхтариків готувалися до вильоту, уточнювали завдання на завтрашній день. Облич не розрізнити. Запитую де Жибров? Де його знайти? Обернувся молодий льотчик і, ніби здивувавшись, каже: “Так його вчора збили”. Почувши це, я відчув, що земля пливе з-під ніг. Розумів, що може бути все, але перша думка: що сказати дружині? Добу зміг витримати, потім довелося сказати. В один момент життя зруйнувалося. Син для дружини був цілим світом, її гордістю, її надією, її любов’ю, він платив їй тим самим, був дуже уважним, дбайливим, люблячим сином.

26 лютого нарешті наважився сказати про це невістці.

Почалися дні очікування, невідомості, сповненої відчаю від власного безсилля. Територію, де збито літак, окуповано. Інформації ніякої. Живий чи ні? Можливо, у полоні?

У перші дні було відомо лише одне: підполковник Жибров на своєму штурмовику з бортовим номером 19 був провідним у парі двох Су-25. Олександр Жибров не повернувся на аеродром. Пілот веденого літака розповів, що вже над ціллю побачив спалах праворуч, і миттю штурмовик підполковника перетворився на клубок полум'я: “Я ледве встиг ухилитися. Ми скинули бомби, почалися пуски ракет, в цей момент спалах – і літака вже не видно, практично одне полум'я. Далі нічого не бачив”.

Пізніше знайшлися свідки, з'явилися фотографії в інтернеті, потім – відео на російських ресурсах про знищення українського штурмовика, який розбомбив їхню колону, що йшла з Криму. Спалену колону російської техніки на дорозі у районі Чаплінки сфотографували співробітники Червоного Хреста. Борт вразили якраз над його ціллю – літак упав прямо на колону.

Про те, що сталося того дня, ми більш-менш детально дізналися не відразу. Виявляється, бойове завдання нашим льотчикам поставили таке: ворог, щоб взяти Херсон, намагався навести переправи на південь від Антонівського мосту на Дніпрі. Нашим треба було знищити колони з понтонно-мостовими машинами.

Пара, в якій Олександр був ведучим, злетіла першою. На південь від Нової Каховки відразу вийшли на велику колону й почали атаку. Після скидання півтонних бомб запустили ракети-снаряди. І в цей момент льотчик, який був веденим у парі з Олександром, побачив сильний спалах на його літаку, виконав маневр безпеки, а охоплений полум’ям штурмовик звалився на ворожу колону. Це сталося о 12:56. Шансів вижити у нашого сина, мабуть, не було.

На тому літаку крісло дозволяє катапультуватися, але за тих умов... У них висота була 15-20 м – це дуже низько, і якщо потрапив снаряд, він міг і не встигнути. Міг і одразу загинути, незважаючи на броньовану кабіну. Невідомо, який вогневий удар був… За описом, спалах – і одразу клубок полум'я.

Так героїчно обірвалося життя Олександра. Колону знищено. Він зробив усе від нього залежне, виконав свій військовий обов’язок сповна.

Аж через два тижні ми отримали підтвердження, що син загинув. Територія місця падіння літака окупована, там – активні бойові дії. Тіло сина 13 березня забрали представники Червоного Хреста і з мешканцями Чаплинки доставили в тамтешній морг. Люди дуже ризикували. Було небезпечно: окупанти у перший день війни розстріляли на дорозі з танка чоловіка однієї із співробітниць Червоного Хреста, Наталії. 15 березня 2022 р. відбулося поховання, уся громада Чаплинки прийшла попрощатися. Уклін їм усім до землі. Особлива подяка – Чаплинській народній дружині, чоловікові, який допоміг транспортом, священникові Миколаю за участь у пошуку тіла нашого сина, евакуацію та організацію похорону.

Для нас життя втратило сенс зі звісткою про загибель сина, тримало лише одне – повернути тіло. Не передати, з якою бюрократією, з якими перешкодами зіткнулися. Актом розпачу було звернення до Президента України і Міністра оборони. І крига скресла! 27 грудня 2022 р. нам повідомили, що відбувся обмін і тіло сина доставлено до Києва. І знову – тяганина, уже з криміналістичними експертизами. Ми чекали два з половиною місяці.

9 березня 2023 р. Оксана вирушила до Києва – забрати свого чоловіка, нашого сина».

Вшанування пам’яті

10 березня 2023 р. тіло підполковника Олександра Олександровича Жиброва перевезли на оперативний аеродром. Там бригада попрощалася зі своїм побратимом. Як і належить, з військовими почестями. Одночасно прощалися і з капітаном Олександром Щербаковим. Обидва льотчики загинули з різницею у дві години поблизу смт Чаплинка. Місцеві мешканці знайшли їх тіла та змогли поховати: Щербакова – 13 березня, Жиброва – 15 березня 2022 р. Разом їх було ексгумовано окупаційними військовими та у грудні 2022 р. передано під час обміну для перепоховання на Батьківщині.

11 березня 2023 р. відбувся чин похорону Олександра Жиброва на Алеї почесних воїнських поховань Далекосхідного кладовища у Кропивницькому. Багато людей, багато квітів, а небо плакало. У момент прощання над містом мали пролетіти дві пари бойових літаків – на честь загиблого пілота-штурмовика. Однак, завадили дощ і хмари.

Захопившись небом у юності, Олександр залишився вірним йому до кінця. Кажуть, що льотчики, які загинули у небі, стають небом. Рідні О.О. Жиброва дивляться в небо й бачать синові бездонні очі. Він завжди з ними, кожної хвилини, кожної секунди.

Батько Олександра постійно стежить за бойовою роботою льотчиків авіаційної бригади, де служив син. Особливо за ескадрильєю, якою він командував. Знає про подвиги цих пілотів, зовсім молодих чоловіків. Впевнений, у їхніх успіхах на фронті є й частка праці підполковника Олександра Жиброва.

Спогади побратимів

Про Олександра дуже добре відгукуються товариші по службі – і ті, з ким він разом літав, і ті, хто служить в інших підрозділах.

Вадим Благовісний, підполковник, його побратим, який здійснив 95 бойових вильотів, згадував: «Олександр Олександрович був нам як рідний батько, міг вирішити будь-яке питання. Він був справжнім офіцером, таких вже не роблять». Вадим Благовісний загинув 7.09.2022 р., виконуючи бойове завдання. Йому було 26 років.

У березні 2024 року особовий склад 299-ї бригади тактичної авіації ім. генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова звернувся до співгромадян підтримати петицію про присвоєння звання Героя України (посмертно) їхньому бойовому побратиму Жиброву Олександру Олександровичу: «Отримавши бойове завдання по нанесенню удару по наступаючим з Криму колонам ворога, не вагаючись жодної секунди, він рішуче сів за штурвал та пішов ведучим у складі першої пари. Вивівши пару на виконання бойового завдання та ефективно відпрацювавши по колонам інженерної техніки, пішов на вкрай небезпечний повторний захід. Однак, його літак був уражений ворожими засобами ППО. Ведений побачив спалах та охоплений полум'ям підбитий літак, який Олександр направив прямо в ту ж колону. Розуміючи, що йде на вірну загибель, він все ж таки вирішив до останнього знищити якомога більше ворога. В результаті, одну з механізованих колон окупантів було повністю знищено.

Мужньо виконавши поставлене завдання та поклавши своє життя за те, щоб у Збройних Сил України були такі цінні та потрібні години аби перегрупуватися і надати ворогу удар у відповідь, Олександр Олександрович своєю відданістю та жертовністю показав, що для Українського народу немає нічого більш важливого ніж Воля.

Прийнявши перший удар на себе, він власним прикладом показав що ворога слід нищити до останнього, і ні хвилини не вагався зробити це ціною власного життя аби захистити молоде поповнення, беручи перший удар на себе. Як справжній і гідний син свого народу він виконав свою Присягу “Завжди бути вірним і відданим українському народові”. Підполковник Олександр Жибров був, є та буде прикладом справжнього командира, відважного воїна та незламного патріота нашої Батьківщини».

Нагороди

Жибров Олександр Олександрович був нагороджений заохочувальними відзнаками Міністерства оборони України:

• ● Медаллю «15 років Збройним Силам України» (2006 р.);
• ● Медаллю «За сумлінну службу» III ступеня (2006 р.);
• ● Медаллю «За сумлінну службу» ІІ ступеня (2011 р.);
• ● Медаллю «20 років сумлінної служби» (2016 р.);
• ● Пам’ятним нагрудним знаком командувача ПС ЗСУ «За доблесну службу» (2018 р.);
• ● Медаллю «Ветеран служби» (2021 р.);
• ● Почесним нагрудним знаком Начальника Генерального штабу «За досягнення у військовій службі» ІІ ступеня (2021 р.).

Посмертно нагороджений:

• ● Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі (Указ Президента України №175/2022 від 26.03.2022 року);
• ● Відзнакою Президента України «За оборону України» (Указ Президента України від № 559/2022 від 05.08.2022 р.);
• ● Нагрудним знаком «Комбатантський Хрест» (Наказ Головнокомандувача Збройних Сил України № 923 від 18.06.24);
• ● «Грамотою пошани та скорботи» на знак глибокої вдячності за жертовне служіння у лавах Збройних Сил України від Головнокомандувача ЗСУ генерала В. Залужного. 11.03.2023 р.;
• ● Почесною відзнакою «За оборону Миколаєва» (Розпорядження Миколаївського міського голови № 217 від 30.07.2024 р.).

Рідні Олександра не просять для нього гучних звань, кажуть: «Що Батьківщина дала – те дала». Та й Олександр би собі нагород не вибивав.

«Щодо геройства сина – про це не пишіть, – наполягав Олександр Володимирович під час інтерв’ю з журналістами. – Це не героїчний вчинок, а робота військового льотчика. Ніхто з льотчиків не думає про героїзм, ми – не про це. Є така стара приказка: якщо льотчик думає, що робить героїчний вчинок, йому не треба літати. І ми це геройством не вважали – я літав в Афганістані. Льотчики роблять свою справу, те, на що вони вчилися і на що покликані. Усвідомлюють ризик, оскільки штурмова авіація та гвинтокрили – найнебезпечніші, бо малі висоти, все стріляє по них. Це війна, виклик... Це боляче дуже, але у кожного льотчика своя доля. Комусь один виліт, комусь – десять. А хтось і в останній день війни загине...».

«Вони всі герої, хто воює зараз, – вважає дружина Оксана. –Мій чоловік віддав своє життя за нас. І мені дуже хочеться, щоб про нього пам'ятали, адже поки жива пам'ять про людину – жива і людина. Вони роблять набагато більше, ніж будь-хто інший – вони жертвують собою заради того, щоб ми мали роки мирного життя. Вони борються за це і віддають своє життя, захищаючи нас та захищаючи свою країну».

Такі, як Олександр Олександрович Жибров, народжуються раз на століття. Безстрашний лицар честі й духу, професіонал найвищого ґатунку.

Електронна петиція №22/220490-еп

Суть звернення:

Присвоєння звання Героя України (посмертно) військовому льотчику-штурмовику, командиру авіаційної ескадрильї 299-ої бригади тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова підполковнику Жиброву Олександру Олександровичу!
Автор (ініціатор): Овсієнко Євгеній Русланович
Дата оприлюднення: 11 березня 2024 р.
25425 голосів з 25000 необхідних
Статус: На розгляді

«Шановний пане Президенте!
Прошу Вас розглянути петицію про присвоєння звання Героя України (посмертно) нашому бойовому побратиму – військовому льотчику-штурмовику, командиру авіаційної ескадрильї 299-ої бригади тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова підполковнику Жиброву Олександру Олександровичу, який до останнього подиху був вірним Військовій присязі та боронив нашу країну від російських окупантів.
У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року Олександр перебував на бойовому чергуванні та одним з перших став на захист України. З перших хвилин повномасштабного вторгнення російських окупантів він вивів ескадрилью з-під удару на визначений оперативний аеродром. Після того, як вся техніка була перебазована, організував підготовку до ведення бойових дій та прийняв рішення на виконання бойових вильотів з метою знищення ворожих колон, які рухалися зі сторони Криму.
Пара літаків підполковника Жиброва Олександра була однією з перших в Україні, яка полетіла на пошук та знищення колон противника в якості ведучого групи.
Виявивши колону противника на дозаправці, прийняв рішення на атаку з першого заходу, що дало змогу знищити значну частину техніки противника. На виході з атаки помітив велику кількість інженерної техніки для створення переправ та миттєво прийняв рішення на виконання другої атаки, так як розумів, що переправи забезпечать форсування противником Дніпра. Під час виконання другої атаки літак ведучого пари був підбитий ворожим ППО, але Олександр Жибров все ж виконав атаку і, зрозумівши, що літак практично некерований, направив його на залишок колони, після чого спробував катапультуватися. На превеликий жаль, висоти було недостатньо для безпечного катапультування і наш командир, підполковник Жибров Олександр Олександрович загинув смертю Героя.
Олександр був тимчасово похований у м. Чаплинка Херсонської області. Повернути тіло командира вдалося лише в кінці грудня 2022 року.
Прийнявши перший удар на себе, він власним прикладом показав, що ворога слід нищити до останнього, робити це не вагаючись, навіть ціною власного життя. Як справжній і гідний син свого народу, він виконав свою Присягу «Завжди бути вірним і відданим Українському народові», сумлінно та мужньо виконавши поставлене бойове завдання, проявивши при цьому героїчну відданість військовій справі, патріотизм та бездоганне служіння Українському народу.
Наш командир із честю та гідністю виконав свій обов'язок громадянина України, патріота, щодо захисту своєї Держави. Він віддав своє життя в боротьбі за наші життя, нашу свободу, нашу рідну Україну. Серед його підлеглих є Герої України та лицарі ордену Богдана Хмельницького – основна частина з них мужньо продовжують боротьбу, а інша частина, на превеликий жаль, загинула. Підполковник Жибров Олександр був, є та буде для нас прикладом справжнього командира, відважного воїна та незламного патріота нашої Батьківщини.
На підставі вищевикладеного, прошу присвоїти звання Герой України (посмертно) підполковнику Жиброву Олександру Олександровичу, за бездоганне виконання військового та службового обов'язку, виявлену при цьому доблесть і честь. Просимо всією бойовою родиною підтримати петицію! Слава всім, хто боронить та захищає Україну! Слава Україні! Низький уклін всім загиблим!»

Джерела інформації